Как же они ненавидели евреев!!!

 

В качестве введения: из материалов Википедии

  Гіммельрайх Кость Павлович  

 

АВТОБІОГРАФІЯ

    Я називаюся Кость Гіммельрайх, в рядах УПА я мав псевдоніми «Шелест» і «Кий»).

    Моє німецьке прізвище — Гіммельрайх (небесне царство) — успадкував я від мого прапрадіда, що походив з німецьких колоністів, які поселилися на Україні за часів Катерини II. Він одружився з українкою, як і його син і внук, тобто мій батько, так що в мене вже залишилася лише одна восьма німецької крови... 

    Народився я 22 грудня 1912 року в родині ветеринарного й медичного лікарів в  Івангороді на Чернігівщині. 1923 року я переїхав до Києва, де вчився в Першій Шевченківській гімназії під керівництвом Дурдуківського, яку закінчив у 1927 році. Тоді я провчився один рік в електротехнікумі, який мусив кинути через конфлікт з учителем. 1928 року я поступив у хемічний технікум, де провчився два роки. В 1931 році я поступив у Зоотехнічний інститут, що його закінчив 1935 року. Після закінчення інституту я був покликаний на рік до війська, до військової школи на Далекому Сході (Хабаровськ), яку закінчив старшим лейтенантом артилерії. Після військового вишколу я працював науковим ляборантом в Інституті гідробіології при Академії наук УРСР. В наступному році я поступив в аспірантуру, яку закінчив у 1941 році й був затруднений старшим науковим співробітником Академії наук. Тоді я написав кандидатську працю «Малі річки України». Формального захисту праці не було, бо вибухла війна і мене покликали до армії, як старшого лейтенанта резерви. 

    Мене кинули на фронт до військ, які боронили Київ, у яких незабаром я виконував обов'язки заступника командира полку. Під час відступу на Лівобережну Україну я попав у німецький полон. Під німецькою окупацією вступив до ОУНм і брав участь у підпільній боротьбі. 

ПРОЛОГ

    ...У війні Червоної армії з німцями я виконував обов'язки командира батерії, дивізіону, начальника штабу полку та наприкінці заступав командира полку.

    В Українській Повстанській армії припало мені керувати діями сотні, зорганізованої ОУНм в німецькому запіллі та відділом особливого призначення під командою ген. Романа Шухевича, що мав стати полком, про що буде мова в моїх спогадах... 

          З житомирського табору військових полонених я звільнився тим, що зголосився до допомогової поліції, старшинами якої були члени ОУНм, які були пов'язані з київською похідною групою цієї організації.

ЗВІЛЬНЕНИЙ КИЇВ

    ... На другий день відбулися оглядини нас німецькими чинниками. Нам начепили блакитно-жовті стрічки на рукави радянських шинель, немов би узаконили нас у стані української поліції...

    ... Лише на третій день я міг вийти в місто й довідатись, що моя дружина з дітьми, після зайняття німцями Києва, пішла на Ірпінь до своїх батьків. В той же день я побував в Академії Наук і довідався, що інститут, де я працював, відновляє працю і що я можу бути зарахований у штат...

         З повною головою думок я поспішаю на Поділ, наперед радіючи моментові мого звільнення з поліції. Зайнятий своїми думками, поминаю Золотоворотський сквер і на розі Підвальної та Володимирської налітаю на якусь постать, що раптом виринула невідомо звідки.

 — Ростик! Це ти? — Переді мною дійсно стояв Ростик і широко посміхався. 

— Та я ж, я. Біжиш так, начебто тебе палицею по потилиці  хто вдарив. А ще               поліцай... Нарешті Ростик заговорив знову. 

—Ти Льоню пригадуєш? 

— Якого? 

— Та Льоню Матвієнка. 

— А якже! Звичайно, пригадую Льоню, небожа професора Гермайзе, з яким я разом ходив до хемічного технікуму. Як би я його міг забути? 

— Розу Барську пригадуєш також? 

— Це та чорнява красуня з кляси «Б»? 

— Та вона ж, вона.

— Ну, як би ж я її не пригадував? Та в свій час ми, здається, всі були тієї думки, що вона варта уваги.

    — Так от, коли війна почалась, то вони заручилися й обоє лишилися в Києві. Він бо любив Київ більше, ніж радянську владу, а вона бо любила Льоню. Невдовзі після тієї пожежі,— і Ростик широким рухом показав у напрямі Хрещатика,— тепер уже не пригадую якого дня, німці оголосили, що всіх жидів перевозити муть у Палестину. Докладніше кажучи, не в саму Палестину, а в якийсь порт, з якого їх вже повезуть американці.

    Жидам наказано забрати з собою найконечніші теплі речі та дорогоцінності й усім вийти в призначені місця. Роза й пішла з тими рідними, що лишились у Києві. Льоня ж пішов з Розою. Спочатку його німаки вигнали з колони, але він вскочив у колону знову. Ну і пропав.

    — Як то пропав?

    Ростик здивованими очима дивився на мене, а я на нього. 

    Тут уперше я почув про масовий розстріл жидівського населення Києва. В Житомирі я бачив, як жиди працювали на відбудові доріг. Чув, що багатьох розстрілюють, подібно, як і полонених, без жодної причини, але про таке масове знищення почув уперше...

    ... Вже сутеніло, коли я прийшов на вулицю Олександрівську...  В кабінеті, крім Івана, було ще два поліцаї і якась цивільна людина. Кедюлич, лише кинувши на мене погляд, далі вів розмову, перервану моєю появою. 

— Так кажете, що ви не жид? 

— Ні, я не жид,— явно нервуючись говорив цивільний. — Я караїм.

— Який там караїм. Управдом нам сказав, що він жид,— зауважив один з присутніх поліцаїв. 

— Ні, я караїм і батько мій караїм. 

— А, що ви там його слухаєте?— знов озвався той самий поліцай.— Жид, та й усе,   варто лише подивитись на... 

— Нема на що нам дивитись,— перебив поліцая Іван.— От хіба хрестика покажете.     Тоді ми повіримо, що ви не жид. 

Тут я не витримав і собі встряв у розмову. 

— Якого він може мати хрестика? За радянців, крім старих людей, ніхто не носив   хрестика. Та й то, чи всі носили. Якщо вже так хочете перевіряти, то дивіться де інде, а хрестика шукати не варто. Але скажу вам, що караїм і жид, це не одне і те ж саме.

    Караїм з вдячністю дивився на мене, а я почав розповідати про те, що таке караїм і яка різниця між караїмом та жидом. Звичайно, я сам про різницю між жидами й караїмами знав лише в загальному, але говорив настільки впевнено й авторитетно, немов би читав лекцію студентам. 

    Декілька хвилин Кедюлич слухав мене мовчки, а потім наказав мені вийти й почекати, поки він кінчить цю справу. Виходячи, я помітив на собі жалісний погляд караїма. 

— Іване, пам'ятай те, що я тільки що сказав, то все правда. Караїми, то не жиди. 

— Добре, добре. Пам'ятатиму. 

    Мені довелося чекати яких хвилин двадцять. Потім двері відчинились і караїм та поліцаї пройшли повз мене. Зачинивши за собою двері, я побачив, що Іван щось пише, сидячи за столом. Я мовчки почав ходити по кімнаті, перед його столом.

— Сідай. Чого маячиш перед очима? Ти ледь не попсував усієї справи.

— Якої справи?

— Та з тим жидом.

— Та він же не жид.

— Дурень ти, Костю, хоч і радянський. Та тепер кожен жид не жид. Так і оцей. Але, на його щастя, він має гроші, а ми потребуємо грошей для нашої організації. От його й привели сюди, щоб трохи налякати, а ти мало що всього не попсував.

    Іван мене, та й я сам себе тоді вже рахував членом ОУН, після того, як в принципі, я дав згоду Славкові Каменю на вступ в Організацію Українських Націоналістів. Вступ той ще мав бути десь-колись формально оформлений. Але це для мене була річ другорядна, а тому я себе вже вважав повноправним членом.

— Та воно так, Іване. Гроші, звичайно, потрібні. Одначе сам Бог, мабуть, не розбере, де кінчається блеф, а де починається дійсність. А дійсність така, що просто волосся на голові дубом стає.

— Чого ж воно тобі стає?

— Як то чого? Але ж жидів німці розстрілюють?

— Ну, то й що? Нехай собі розстрілюють. Мало тобі ті жиди в печінки в'їлися?

— Що в'їлися, то в'їлися. Я сам тобі розказував, що не було для мене образливішої речі, як почути з-за прилавку книгарні якої-небудь жидівки-продавачки репліку на взірець виразу: «Что ето ви, сєрьйозно, ілі по-украінскі?». Але це одна річ.

— Чи може тобі жаль тих каґановичів, що винищили мільйони нашого народу? — перебив мене Іван.

— Кажу тобі, що це одне, а то зовсім інше. Вони ж нищать безневинних, і то саме тих, які може так само не люблять отих каґановичів. Всякого роду комісарня, до якої й я не мав би жалю, давно вже поза Уралом. А це ж безневинні жертви.

— А, Костю, залиш. Стріляють німці, то й нехай стріляють. Не ми ж це робимо. 

— А хто зна. 

— Як то? 

— А так, дуже просто. Я щойно бачив у подвір'ї авто, до якого поліцаї тягли жидів. 

— Ну, і що ж? 

— Як то що ж? Та їх же кудись везуть? 

— Ну, везуть. — Куди?

— А яке наше діло? Ми поліція. Нам наказано привести такого то чи таку то, ну ми й приводимо. Що з ними роблять німці, то не наше діло. Чи ж багато думали всі ці Мойші та Ривки, куди везли мільйони наших селян? А там також були діти, жінки, старі. 

— Воно то так, Іване. Але ж таким чином кінця цьому не буде. Та й не вивозили ж діти дітей. Вивозило НКВД.

— А тепер вивозить ґестапо, й ми тут ні при чому. Це від нас не залежить...